Наталія Сумська і Сергій Тримбач: "Завдяки «Сінерамі» Запоріжжя не буде провінцією"

Тримбач порадив, яке кіно дивитись у наш час.

Наталя СУМСЬКА, українська кіноактриса та телеведуча, провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Франка:

– Якщо не зупините, я почну свій екскурс у молодість. Запоріжжя для мене - рідне, особливе місто, місто юності. А це завжди окремий бонус – і я побіжу за потягом, аби до Запоріжжя. Ми, актори, люди емоційні, і в моїй акторській долі все мало значення, все пішло в діло.

Вересень в нашій родині – татів місяць. Шостого вересня В’ячеслав Сумський народився, а 12-го попрощався з нами навіки. Дев’ять років його немає. Ми завжди родиною приходимо до нього в ці дні на Байкове кладовище, слухаємо записи його голосу, його пісень…

Тато збирався вчитися в консерваторії. Мав від природи голос, співав арії з опер на слух, на акордеоні підбирав складні партитури, але сольфеджіо не знав. В Київській консерваторії це швидко виявили та порадили йти до театрального інституту, де й вони з мамою познайомилися. Обидва – з простих сільських повоєнних сімей. 

Матері тоді наворожила циганка: “У тебя родится дочь, 22 числа, будет дєвачка...” Так і наврочила, і ми з сестрою обидві народились 22-го, тільки в різні місяці та різні роки.

Памятаю, де ми жили у Запоріжжі: і будинок на вулиці Гоголя, і на Шкільній, 27. Тоді на дверях під’їзду писали номера квартир та прізвища мешканців. І всі могли прочитати, де живе родина акторів Сумських.

Оля закінчила першу школу. Я – 44-ту. Це була російська школа, але українську викладали добре. Пам’ятаю, педагог був у нас суворий. Якщо хтось себе погано поводив, а ще, не дай Бог, не вивчив уроку, указкою лякав, стучав по парті. А в кінці уроку, щоб вже якась сатисфакція відбулася, викликав мене: “Сумська! До дошки”. І я брала підручник і виконувала всі вправи, все підряд читала, аби він насолоджувався мовою. Ми ж україномовна, театральна родина, мова була природною для нас. А в класі на той час українську знали не всі. Давно це було… В сімдесяті роки.

Я підрахувала сьогодні – нашій школі, 44-й, на Малому ринку, має бути в 2017 році п’ятдесят років. Тільки декілька моїх друзів, однокашників дають про себе знати, телефонують, вітають з приємними подіями…

Є татове фото: я йду до десятого, а Оля – до першого класу. Поміж своїх талантів та захоплень – і малярства, а найбільше – рибальства, тато займався фотографією.

Я бачила, як батьки переймалися своєю професією. Вони віддавали себе до остатку. Мама,Ганна Опанасенко-Сумська, казала: “Я стільки виплакала на цій сцені!” і повторювала слова ще однієї акторки на гастролях: “Оце така сцена? Та я слізьми її затоплю”, – багато в класичному репертуарі страждницьких жіночих ролей.

І тато був безвідмовним актором, просто солдатом сцени. Всі концерти у театрівідбувалися за його участі – він співав досконало і народні, і класичні твори.

Якось розповідав нам: вступивши до Київського театрального інституту, поїхали з другом потягом додому. Квитків не було, тож добиралися на даху вагона. Їхали та співали. Тато – спиною до паровоза, на всі груди: “Смейся, паяц, над разбитой любовью...”, а люди обабіч потягу машуть руками – сідай, пригнись! Поки зрозумів, поки голову нахилив – через секунду над ним міст пронісся.

Він мав відчайдушну, нестримну вдачу. Любив жарт, дотепне слово. Повертається – вже в Києві – з ЛЕЧСАНУПРу [«Лечебно-санитарное управление»], розповідає. Медсестра, така безпосередня жінка, робила йому укол. І встромивши голку в татову заголену сідницю, каже – з пафосом, серйозно: “Я впервые вижу артиста... в лицо”. Тато розповідає, сміється: “Дивись, доцю, на кожному кроці – гумор”.

Тато був чудовим рибалкою. Щоразу, коли ми їхали з дому, везли з собою торбу наловлених судаків. І досхочу ласували котлетами, фаршированою рибою… І перебравшись до Полтави, тато не втратив слави рибалки. Питають у нього із заздрістю: “Славо, який у тебе секрет?” Він, цілком серйозно, каже: “Хлопці, ніякого секрету. Приходиш на лід, робиш лунку, та кричиш туди голосно: «Я від Федіра Трохимовича!». І вся риба твоя”. [Федір Моргун був тоді першим секретарем Полтавського обкому партії].

Зараз складається цілий пласт нової історії

– Хочеться знайти матеріал та зробити виставу, сімейну, бо вже і діти наші з сестрою – актори, і мама з нами.

А ще моя мрія сьогодні – повезти професійну виставу на фронт. Тому що мені здається, що саме там – вся совість нації. Може, коли пройде час, набудуть свого справжнього значення сьогоднішні події. Бо зараз це важко оцінити. Можна лише молитись і допомагати. Як написала поетеса з Волині Світлана Костюк:

Любов, лише любов врятує світ,

Цей дивний світ з пожарищами й війнами…

І Божий слід, глибокий Божий слід…

І світло за відчиненими вікнами…

І милосердя тихе мовчазне,

І співчування до живого й сущого.

А все лихе мине, колись мине…

Несемо хрест тяжкий задля грядущого…

Зараз складається цілий пласт нової історії нашої країни, і нам пощастило бачити цих людей, доторкатися до них, жити поруч.

Для мене найвідповідальніша і найчуттєвіша була мить, коли ми виступали перед хлопцями у шпиталі на Новий рік. У перших рядах поранені сиділи та лежали, в залі все зробили, щоб їм зручно було. І на слова тодішнього міністра Кириленка один хлопець білявий, гарний – таких кінозірок пошукати, каже: “Говоріть правду, це не АТО, це війна!”.

Треба було слова підбирати. Не дратувати хлопців. Бо війна умовності і правди відбувається зараз, на наших очах. Такого патріотизму годі шукати в усьому світі: знаючи весь цинізм ситуації, молоді люди йдуть захищати Україну.

Я сподіваюсь, що будуть фільми, яким скажеш: “Вірю”

– Не розрізняю, які там періоди в кіно… Початок, розвиток, відродження. Я і радянське кіно застала, і наше національне. І «Кармелюка», і «Наталку Полтавку», і «Гори димлять», і «Державний кордон»… Потім був якийсь момент забуття, потім – фільми, які мені менше подобались.

До того ж, жінці завжди легше. Як не робота – то діти. Як не діти, то кухня як не театр – то кіно… ми завжди себе знайдемо.

Ми чекаємо запрошень, дарма, що театральні актори, ми відкриті люди, я з радістю знімаюсь в кіно. І сподіваюсь, що на наших очах проросте оця правда, і будуть фільми, яким скажеш: “Вірю”.

Але ж плідними виявились весна і літо цього року для українського кіно: відзняті україномовні стрічки, до того ж – серіали для телебачення. Чотирисерійний серіал «Катерина», 12 серій – «Село на мільйон» і окремий прокатний фільм, 22 грудня має бути прем’єра, – «Сторожова застава». Фільм позитивний, і для дітей, і для дорослих, про наших героїв минулих часів. Моя героїня там – Миланка. А то ж є така думка хибна, що історію творять самі чоловіки…

Сергій Тримбач, голова спілки кінематографістів України, кінокритик, кіносценарист, з гумором підхоплює тему щодо жіноцтва у кіно:

– У Олександра Довженка є такий епізод у фільми «Звенігора», коли жінка біжить за коханим чоловіком і просить: “Візьми мене з собою!” – “Ні!”– “Або візьми з собою, або вбий!”… Іван бере шаблю та вирішує це питання. Тобто лише «тютюн та люлька» – справжні друзі чоловіка.

Але ж зараз подивіться, що робиться! Зайдіть на кінофакультет: на режисерів вчаться до 90-та відсотків дівчат, на операторів – до 70-ти. Я їх намагаюся лякати, бо ж обладнання важке, – але фемінізація кінематографу продовжується.

А якщо серйозно, ми зараз ризикуємо втратити молоді сили, бо люди закінчують навчання, роблять перші спроби і отримавши визнання або призи, їдуть за кордон.

Наше рідне кіно – це конче необхідні ліки для суспільства

– 31 вересня з надією слухав Прем’єра Гройсмана, 6 вересня слухав Президента Порошенка, але слово «культура» серед пріоритетів не прозвучало. Міністр культури Євген Ніщук сподівається на 500 мільйонів у бюджеті на наступний рік. Але я чув достеменно лише про 104 мільйони. А я вже більше року тому написав листа нашому Президенту із думкою – якби в Україні було своє кіно, був сформований свій інформпростір, не було б таких проблем із Кримом, не було б проблем з Донбасом. У Донбасі, до речі, українського телебачення досі немає, як і не було.

Відповідь одна: немає грошей. Але ж, наше рідне кіно – це не забаганка, це конче необхідні ліки для суспільства.

Американське чи навіть індійське кіно – зовсім інша річ. У першому випадку – це гроші, у другому – мільярд народу. До речі, в індійському прокаті американського кіно майже нема. Не те, що його не допускають, – глядач байдужий до нього.

Не рівняючись до Голівуду чи Болівуду, ми можемо придивитись, наприклад, до Південної Кореї. Я цього року був запрошений туди, читав лекції про Олександра Довженка [до речі, жоден український вуз не запросив, а я довженкознавець серйозний, автор книги «Олександр Довженко. Загибель богів»].

Так от, у Кореї в першій п’ятірці найкасовіших фільмів – виключно корейські стрічки. Кількість жителів країни – п’ятдесят мільйонів, кількість проданих квитків на рік – до десяти мільйонів. Тобто кожний п’ятий кореєць купив квиток на корейський – а не на американський – фільм. [До речі, все життя там орієнтовано на своє. В ресторанах – тільки корейська горілка, здебільшого – національна кухня. Абсолютна більшість автівок та автобусів на вулицях – корейські…]

А ми своє досі не бережемо. І молодь, і таланти – так само…

Україні дуже потрібне актуальне соціальне кіно

– На розгляд Українського Оскарівського комітету висунуто три фільми: «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, «Пісня Пісень» Єви Нейман та «Українські шерифи» Романа Бондарчука. На мій погляд, виберуть «Гніздо горлиці» – ця картина в тренді, має вже декілька призів… Це соціальна історія – Римма Дзюбіна грає буковинку, яка їде на заробітки до Італії. Паралельно руйнується її затишна сім’я – чоловіка зіграв Віталій Лінецький, це його остання роль у кіно…

Не буду переказувати фабулу, але фільм «Гніздо горлиці» - оптимістичний. Фінал, до речі, підказали прокатники. Це не стирає драматизм долі, але важливо, що головні герої самі знаходять в собі ресурс жити далі.

П’ять мільйонів українців працюють за кордоном. Можливо, це наймасштабніше соціальне явище в Україні. Україні дуже потрібне й досі не вистачає актуального соціального кіно. Про те, що відбувається з нами саме зараз.

Наведу паралелі – люблю американське кіно 30-х років, коли саме Голівуд підняв американський народ із страшної психологічної кризи, розповідаючи добрі казки з хорошим фіналом. Поважаю європейське кіно 50-60-х – подивіться хоча б «Ночі Кабірії» – Джульєтта Мазіна грає повію, жінку, що опинилась на самому соціальному дні, переживає гіркі розчарування, але в фіналі раптом посміхається крізь сльози – будемо жити!

Я нещодавно став учасником дискусії щодо радянського режисера Івана Пир’єва, і от, я думаю, всі ці «Трактористы», «Кубанские казаки», «В шесть часов вечера после войны» у післявоєнні роки зробили добру справу, щоб люди не впали у відчай.

Із найсучасніших назву «Я, Девід Блейк» Кена Лоуча – фільм виграв золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю цього року. Дуже проста історія – 59-річний одинокий столяр, в якого померла жінка, не може отримати субсидію і не може прожити – подивіться, як актуально!

Американський «Оскар», мені здається, насамперед оцінює посил, який робить кіно людям. І от у цьому сенсі наш фільм «Гніздо горлиці»на «Оскарі» мав би шанс.

Завдяки «Сінерамі» Запоріжжя не буде провінцією

– В Європі немає провінції і столиць – це єдиний культурний простір. І різноманітні фестивалі – спосіб об’єднання цього простору. Фестивалі повинні бути скрізь, це один з чинників ліквідації синдрому провінції.

Тож якщо у вас у Запоріжжі буде «Сінерама» – ви ніколи не будете провінцією.

Записала Інеса АТАМАНЧУК, фото Сергій ТОМКО "МИГ".